Веприцька Орина

Єврейська родина Верещацьких мешкала в містечку Кам’янка, Черкаської області. На початку війни батько пішов добровольцем до Червоної армії, а його дружина Ревека із чотирма дітьми залишилася у своєму домі.

У грудні того самого року німці зігнали євреїв в гетто, що існувало до березня 1942 року. Під час ліквідації гетто, Ревека з молодшими дітьми: 12 річним Семеном і 6-річною Белою загинули. Двом братам, Якову і Нухиму, 17 і 16 років, вдалось втекти напередодні розстрілу. Через деякий час хлопці розділилсь: їм здавалось, що по одинці буде легше врятуватись. Більше вони не зустрілись. Яків загинув перед самим звільненням – поліцай розстріляв його на вулиці, на очах у мешканців села Юрчиха, Каменського району, які благали відпустити юнака.

Нухим кілька місяців поневірявся, наймаючись на різні роботи, доки випадок не привів його до селища Ряське. Полтавської області. Дізнавшись про хлопця, староста села, Ілля Веприцький наказав йому з’явитись. Нухим назвався Андрієм Іванченко, сказав, що сирота, що батько у нього був українцем, а мати – єврейкою. Староста велів нікому про це не розповідати. Більше того, він запропонував Нухиму не повертатися до колхозу, а залишитись у нього, допомагати дружині Орині з дітьми й по господарству. Нухим прожив у Веприцьких осінь і зиму 1942 року. Ілля й Орина ставились до нього, як до члена сім’ї, їх маленькі дочки дуже прикипіли до «Андрюші», робота по господарству була не складною. Але одного разу, навесні 1943 року, в Ряське з перевіркою приїхав німецький комендант з перекладачкою і залишився у старости на обід. Комендант звернув увагу на зовнішність хлопчика, який прислуговував за столом, і став розпитувати про нього.

Ілля Веприцький відповів, що «Андрюша» циган. Почувши відповідь, комендант почав вимагати, щоб Андрюша танцював циганочку. Завдання виявилось нескладним для Нухима, колись  він займався у шкільному драматичному гуртку і був непоганим танцюристом. Німець похвалив хлопця, наказав йому випити горілки і більше ним не цікавився. Але тільки після його від’їзду врятований і староста впевнились, що небезпека дійсно минула і зітхнули з полегшенням.

Нухим Верещацький залишався у своїх рятівників до звільнення села в серпні 1943 року. Після війни життя розкидало врятованого і рятівників по різних містах. Нухим не зустрічав більше старосту і його дружину, але зберіг вдячну пам’ять про них на все  життя.

  • Донька рятівників Іллі й Орини Веприцьких. 2007 рік.